Як молитися своїми словами: з чого почати

Сільвіо Пелліко був відомим італійським драматургом, і австрійська поліція підозрювала його у зв'язках із таємним товариством карбонаріїв¹. У п'ятницю, 13 жовтня 1820 року, о третій пополудні, його заарештували в Мілані й відвели до в'язниці Санта-Маргеріта². О дев'ятій вечора наглядач узяв у нього на зберігання годинник і гроші та чемно побажав доброї ночі. Пелліко попросив поїсти: того дня він не обідав. Наглядач пообіцяв принести їжу з корчми по сусідству й розхвалив тамтешнє вино², а почувши, що в'язень вина не п'є, аж злякався²: «Шкода мені вас: самотність буде для вас удвічі тяжчою»³.

Вікно камери на першому поверсі виходило на подвір'я²: «В'язниці тут, в'язниці там, в'язниці згори, в'язниці навпроти»³. Десь несамовито співали в'язні, туди-сюди ходили тюремники, а Пелліко якийсь час стояв, спершись на підвіконня, і слухав². Він намагався підбадьорити себе думкою, що все на світі швидко минає, але згадав батька й матір, братів і сестер, і жодні міркування вже не допомагали²: «Я розчулився і заплакав, як дитина»³. Саме в цій камері Пелліко й навчився молитися своїми словами — можливо, саме цього хочете навчитися і ви.

Якщо коротко, почати просто: говоріть із Богом про те, що у вас на серці саме зараз, тими словами, які маєте. Гарні формули не обов'язкові, а готові молитви — добра опора в дні, коли свої слова не йдуть. Так до молитви приходили дуже різні люди: італійський в'язень-католик, канадська місіонерка-пресвітеріанка, французька черниця-кармелітка і православний єпископ-затворник. Ось їхні історії.

«Хіба я не в чудовому товаристві?»

Допити скінчилися, робити стало нічого, і тоді самотність навалилася на Пелліко всією вагою. Йому дозволили мати Біблію й Данте, а наглядач запропонував романи зі своєї бібліотеки, але Пелліко був такий схвильований, що не міг читати нічого⁴. Навіть Данте не допомагав: щодня він завчав напам'ять пісню, але робив це машинально, а сам тим часом думав про власну долю. Іноді до серця доходили хіба що окремі місця з Біблії. Цю книжку він любив усе життя, навіть тоді, коли мав себе за невіруючого, а тепер ставився до неї з новою пошаною; та часто очі бігли по рядках, думки блукали деінде, і прочитане не доходило до свідомості⁴. Лише з часом він навчився заглиблюватися в Біблію по-справжньому⁴.

Одного разу він прочитав, що молитися треба безперестанку і що справа не в тому, щоб бурмотіти багато слів, як язичники, а в простому поклонінні Богові і словом, і ділом. Тоді Пелліко поставив собі мету: нехай кожною його думкою рухає бажання скоритися Божій волі⁴. Прочитане ним — відлуння слів Ісуса з Нагірної проповіді: «Коли молитесь, не говоріть багато, як язичники, які думають, що завдяки своїй багатослівності будуть вислухані. Тож не будьте схожими на них, бо Отець ваш знає, які ви маєте потреби, перш ніж ви попросите в Нього» (Мт 6:7–8)⁵.

Готових молитов Пелліко читав небагато. Не з презирства — він вважав їх дуже корисними. Але, за його власним визнанням, варто було йому прочитати багато молитов поспіль, як думки розбігалися і він забував, що поклоняється Богові⁴. Натомість він намагався цілий день пам'ятати, що Бог поруч, і самотність лякала його дедалі менше⁴. «Хіба я не в чудовому товаристві?»⁶ — повторював він собі, заспокоювався і навіть починав наспівувати й насвистувати⁴.

За рідних він молився палко, часом зі сльозами⁴, — «але й до самих сліз домішувалася солодкість»⁶. Він твердо вірив, що Бог підтримає і їх, і його, і, як напише згодом, не помилився⁴.

Дівчинка із зубним болем

Пресвітеріанська місіонерка Розалінд Гофорт майже пів століття прослужила в Китаї⁷. 1921 року вона видала книжку «Звідки я знаю, що Бог відповідає на молитву» — свідчення завдовжки в життя. Розповідаючи про своє життя, вона починає з дитинства.

Від самого раннього дитинства Розалінд звикла в будь-якій біді просто розповідати про все Ісусові⁸. Якось, коли їй було шість чи сім років, під час гри в саду в неї страшенно розболівся зуб. Вона прибігла до мами, але ніщо не допомагало⁸. І тоді, притулившись обличчям до маминих грудей, дівчинка подумки сказала: «Господи Ісусе, якщо Ти забереш цей зубний біль просто зараз, зараз же, я три роки буду Твоєю дівчинкою»⁹.

Вона ще не договорила, а болю вже не було, і дівчинка вирішила, що це зробив Ісус. Своєї частини «угоди» вона потім роками дотримувалася, бо щойно кортіло пустувати, прокидався страх, що зуб заболить знову⁸. Дитячий торг із Богом виглядає наївно, але сама Гофорт цінувала в цьому випадку інше: він дав їй постійне відчуття, що Бог справді поруч⁸.

Це її свідчення, а не обіцянка, що будь-який біль мине після молитви. Але в ньому є те, що знадобиться кожному: маленька дівчинка почала з того, що боліло саме зараз, і не шукала для цього правильних слів.

«Як діти, що не вміють читати»

Тереза Мартен пішла до монастиря кармеліток у Лізьє п'ятнадцятирічною і померла там від туберкульозу у двадцять чотири роки. Її записки, видані після смерті як «Історія однієї душі», стали однією з найчитаніших духовних книжок XX століття, а саму Терезу Католицька Церква проголосила святою — її знають як святу Терезу від Дитятка Ісуса.

Якось під час Великого посту до Терези прийшла послушниця, вся сяюча: їй наснилося, що вона відвертає свою дуже світську сестру від марнот світу. Тепер дівчина думала, що Бог, може, хоче, аби саме вона привела до Нього цю душу. Може, на Великдень написати сестрі — розповісти про сон і сказати, що Ісус кличе її присвятити Йому життя? Тереза відповіла лише, що на це можна попросити дозволу.¹⁰ Але до кінця посту було ще далеко, і настоятелька, здивована такою передчасною просьбою, розсудила інакше: кармелітки рятують душі не так листами, як молитвою¹⁰. «Треба братися до діла: молімося багато»¹¹, — сказала Тереза послушниці. І молитву за сестру було вислухано: «Під кінець посту ще одна душа присвятила себе Ісусові! Це було справжнє чудо благодаті — чудо, яке здобула палкість смиренної послушниці!»¹¹

«Яка ж велика сила молитви!»¹¹ — пише Тереза. При цьому їй не потрібні гарні формули з книжки, складені для особливого випадку: якби Бог чув тільки їх, Терезу, за її словами, лишалося б тільки пожаліти¹⁰. Гарних молитов у книжках стільки, і одна краща за іншу, що прочитати всі неможливо, а вибрати не виходить, — у неї від цього просто болить голова, тож шукати їх вона не береться. Щоденну церковну службу вона при цьому читає з радістю¹⁰. А для власної молитви в неї інший спосіб: «Я роблю як діти, що не вміють читати: просто кажу Богові те, що хочу Йому сказати, і Він завжди мене розуміє»¹¹.

«Для мене молитва — це порив серця, це простий погляд, звернений до неба, це крик вдячності й любові і серед випробувань, і серед радості»¹¹. Готових молитов Тереза при цьому не відкидає. У дні сухості її рятівне коло — «Отче наш» або «Радуйся, Маріє». Коли в душі така посуха, що жодна добра думка не з'являється, вона молиться однією з цих молитов якомога неквапливіше, і їй більше нічого не потрібно: сама ця молитва сповнює її радістю й живить душу¹⁰. Свої слова й чужі в неї не змагаються: коли бракує одних, виручають інші.

Молитовник як розмовник

Святитель Феофан Затворник навчався в Київській духовній академії і там, у Києві, 1841 року прийняв чернечий постриг. У п'ятдесят один рік він залишив єпископську кафедру й оселився у Вишенській пустині, а останні двадцять два роки життя, з 1872-го до смерті 1894 року, провів там у затворі. Пошта приносила йому по двадцять–сорок листів на день, і він відповідав на кожен¹².

Серед його «Листів про молитву» є лист до чоловіка, який жив мирським життям, серед безлічі світських знайомств¹³. Звільнення від клопотів із маєтком принесло полегшення. Саме в ньому Феофан бачить підтвердження, що рішення було слушним¹³: «душа ніби крильця дістала»¹⁴. А ще цей чоловік зізнається: «Я став гірше молитися за молитовниками»¹⁴. Феофан відповідає: «Це не втрата»¹⁴ — і навіть: «Можете й зовсім не брати до рук молитовника»¹⁴. І пояснює несподіваним порівнянням: «Молитовники — те саме, що розмовники, наприклад, французькі»¹⁴. Інакше кажучи, готові тексти — опора на час навчання. Коли душа навчиться звертатися до Бога сама, без книжки можна обійтися¹³.

У тому ж листі є образ, який перегукується зі словами Терези: «Діти підходять до батька чи матері й нічого не кажуть, тільки в'ються біля них, — бо їм солодко бути поруч із ними»¹⁴.

Важливо, кому це написано: тому, хто вже звик молитися за молитовником. Йому Феофан дозволяє молитися без книжки, коли молитва жива в серці, і одразу застерігає, аби за цим не ховалися лінощі¹³. Інакше, пише він, «ворог одразу підійде і ніби за руку почне тягти від молитви»¹⁴. А коли своя молитва не йде, радить починати з друкованих молитов, щоб її розворушити, і знати кілька молитов і псалмів напам'ять¹³.

Тим, хто молиться за правилом — сталим набором щоденних молитов, — православним і греко-католикам, ми радимо від себе, а не від імені Феофана: додавайте свої слова до правила, а не ставте їх замість нього. Як дібрати посильне правило, ми розповідаємо в статті про молитовне правило.

Коли молитва не йде

І в Пелліко молитва йшла не завжди. Його почали мучити нічні жахіття. Одного разу він прокинувся від того, що його душать. Шию туго стягувала його власна хустка, зав'язана на кілька вузлів, а як він це зробив, Пелліко не пам'ятав¹⁵. Удень він жартував із товаришами й тюремниками, але із заходом сонця його починало трусити. Попросити іншу камеру він так і не наважився: боявся, що його висміють. Зрештою ним заволоділа страшна думка, що Бог покинув його назавжди¹⁵. Кілька днів він опирався аргументам проти Бога, а потім здався і почав повторювати те, що чув від озлоблених атеїстів: релігія тільки послаблює розум. Але Бог визволив його з цього, коли він найменше на це чекав¹⁵. Одного ранку після кави його так скрутило, що він вирішив, ніби його отруїли; знесилений, він спокійно проспав від полудня до вечора. Прокинувшись, він сам здивувався такому спокоєві. Лягати знову не став: на ногах, думав він, легше витримати звичні нічні страхи. А страхи так і не прийшли¹⁵. Сповнений вдячності, він упав на коліна, просив у Бога прощення за дні, коли зрікався Його, — і так і заснув навколішки, спершись на стілець¹⁵.

Найважче було попереду. 21 лютого 1822 року його привели до суддів¹⁶. Спершу зачитали вирок — смертна кара, а потім указ імператора: кару замінено п'ятнадцятьма роками каторжної в'язниці у фортеці Шпільберк¹⁶. «Нехай буде воля Божа!»¹⁷ — відповів він. Він і справді хотів прийняти цей страшний удар по-християнськи, ні на кого не тримаючи зла¹⁶. Але Пелліко здалося, що в очах одного із суддів, який на процесі завжди видавався йому ворожим, майнула зловтішна усмішка, і терпіння, за яке його ще хвалили, він потай уже втратив¹⁶. Повернувшись до камери, він насамперед сів писати батькові: йому хотілося, щоб страшну новину рідні почули від нього самого¹⁸. Уночі він не міг заснути й думав про старих батьків: чи витримають вони таке горе¹⁸. Думав і про того суддю та зловтішну насмішку, яку, як йому здавалося, бачив у його очах¹⁸. Ніч минула для нього як у пеклі: простити він не зміг, та й не захотів, — ненависть була солодшою¹⁸. «Уранці я не молився»¹⁹, — зізнається він. І далі: «Мені було гірко, що я не можу молитися; але де панує гордість, там не знайти іншого Бога, крім самого себе»¹⁹.

Пелліко не ховає цієї ночі й не робить із неї гарної моралі. Але його чесність підказує корисне запитання: якщо молитва раптом не йде, що я зараз ховаю від Бога? Образу, злість, гордість можна назвати вголос — це теж молитва своїми словами.

А якщо слів немає зовсім, є розрада в апостола Павла: «Так само Дух допомагає нам у нашій слабкості. Бо ми не знаємо, за що і як маємо молитися, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями» (Рим 8:26)²⁰.

З чого почати сьогодні

• Почніть із того, що зараз на серці або болить. Одного речення досить — як у маленької Розалінд.
• Говоріть звичайними словами. Тереза з Лізьє не шукала гарних молитов і була певна, що Бог її розуміє.
• Якщо слова не йдуть, спирайтеся на готове. Повільно прочитайте «Отче наш» або псалом і продовжте своїми словами — так радив Феофан і так робила Тереза.
• Назвіть те, що заважає. Образа й гордість відібрали в Пелліко молитву; сказати про них Богові — вже початок розмови.
• Не чекайте особливого місця й часу. Пелліко молився в камері, Розалінд — притулившись до мами.

Опора для власних слів

Якщо хочеться опори, спробуйте Lampada. Це застосунок для молитви своїми словами: ви обираєте тему й час, а коли слова закінчуються, Lampada ставить навідне запитання і підбирає уривки з Писання за змістом молитви. Наприкінці можна записати головний висновок у щоденник — він зберігається лише на вашому телефоні. Сама молитва лишається вашою: говорите ви.

Пелліко провів у в'язницях майже десять років і згодом написав про них книжку «Мої в'язниці»¹. Але фраза, яку він сказав собі в першій камері, пасує кожному, хто вперше наважується заговорити з Богом: «Хіба я не в чудовому товаристві?»⁶

Часті запитання

Чи треба знати молитви напам'ять, щоб почати?

Ні, говорити з Богом можна своїми словами. Але корисно знати напам'ять кілька молитов і псалмів: вони виручать у дні, коли своїх слів немає, — про це вище, в історії Феофана Затворника.

Як правильно молитися? Чи є обов'язкові слова?

Формули, без якої Бог не почує, немає: Ісус якраз застерігав від багатослів'я (Мт 6:7–8, вище). Церковні молитви вчать, як звертатися до Бога, а свої слова роблять молитву вашою. Одне одному вони не заважають.

Чи можна молитися подумки, не вголос?

Так. Маленька Розалінд Гофорт помолилася про зубний біль подумки, не вголос⁸.

Що робити, якщо під час молитви порожньо й нудно?

Не кидати й не звинувачувати себе. Можна почати з готової молитви, прочитавши її дуже повільно, і повернутися до своїх слів, коли вони з'являться. Так робила Тереза з Лізьє.