Молитовний щоденник: як вести, що писати, папір чи застосунок

Бристоль, січень 1838 року. Протестантський проповідник Джордж Мюллер, який утримує сирітські притулки й ні в кого не просить на них грошей¹, лежить хворий. Уже вісім днів йому гірше, ніж за кілька попередніх тижнів, болить голова; проповідувати він не може, але вірить, що Бог незабаром поверне його до служіння². Близько трьох годин він молиться над двома псалмами й приносить Господові свої прохання². Їх вісім, і під списком він ставить дату: «Я записав ці свої прохання сьогодні, 14 січня 1838 року, щоб, коли Бог на них відповість, через це прославилося Його ім'я»³.

Пізніше Мюллер видав свій щоденник книжкою і, працюючи над її другою частиною, дописав до цього запису в дужках²: «прохання 4, 5, 6, 7 і 8 виконано повністю, а решту — теж, частково»³.

Це і є молитовний щоденник: короткі записи про те, з чим ви прийшли до Бога, про що просили і що сталося потім. Вести його можна в зошиті або в застосунку — важливіше писати чесно й повертатися до написаного. Труднощі на цьому шляху в усіх схожі, і п'ятеро дуже різних людей пройшли через них раніше за нас.

Щоб не забути відповідь

Замолоду Мюллер крав у батька, пиячив і грав у карти; після молитовного зібрання 1825 року його життя змінилося, а за наступні десятиліття через його притулки пройшло понад десять тисяч сиріт¹. Наприкінці 1841 року, підбиваючи підсумки, він пише: «Перечитуючи свій щоденник, я бачу, що цього року Господь дав мені багато дорогоцінних відповідей на молитву»⁴.

Деякі з цих відповідей легко було б забути. З 21 травня до вересня він щодня молився, щоб знайти майстра, який узяв би в учні хлопця з притулку: це прохання він записав до свого списку, і у вересні місце для хлопця знайшлося⁵. За брата у вірі, якого скувала тяжка душевна тривога, він почав молитися в середині червня⁵. «Рік скінчився, а це прохання так і залишилося без відповіді. Та зрештою Бог відповів і на нього»⁴.

Без запису легко забути прохання, з яким місяцями приходиш до Бога, а виконане — й поготів. Псалмоспівець нагадує собі: «Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх добрих діянь Його!» (Пс 102:2)⁶. Щоденник допомагає не забувати.

Щоденник душі, а не звіт про справи

Генрі Мартін закінчив Кембридж найкращим математиком свого випуску, але обрав не наукову кар'єру, а місію в Індії. Він перекладе Новий Завіт мовами урду й перською і помре у тридцять один рік у турецькому Токаті⁷. А поки що він — молодий англіканський священник у Кембриджі, і його непокоїть власний щоденник.

Перший день 1804 року. Удень Мартін проповідує в церкві Святої Трійці — серйозно, але, як сам зазначає, майже без почуття. Потім перечитує свої записи за минулий рік⁸ і бачить, що останнім часом щоденник став «щоденником мого життя замість запису про стан моєї душі»⁹. Мартін пояснює це «почасти лінощами, почасти тим, що я приділяв надто багато часу й уваги зовнішнім, публічним обов'язкам служіння»⁹ — і прямо називає таку поведінку помилкою⁸. Від дня рукопокладення, зізнається він, радісних хвилин у нього було мало, і в новому році він просить одного — жити зовсім близько до Бога⁸. Ще через два дні він присвячує цілий день постові й молитві — таким мертвим і безплідним він себе почуває⁸. Підсумок дня в щоденнику: «але я не міг наблизитися до Бога»⁹.

У цю пастку потрапляє майже кожен: відкриваєш зошит, щоб помолитися, а записуєш, що встиг за день. Досвід Мартіна підказує запитання, яке допомагає повернутися до головного: про що я сьогодні говорив з Богом і що було в мене на серці?

Коли ніде писати і коли болить

Католичка Ежені де Ґерен жила в Кайла — відлюдному маєтку на півдні Франції. Її молодший брат Моріс поїхав до Парижа, і вона почала вести щоденник для нього¹⁰. Хоч би де вона була, їй потрібні були стіл і папір: «Мені всюди потрібні столи й папір, бо мої думки всюди йдуть за мною і хочуть вилитися в одному місці — для тебе, мій друже»¹¹. Щоденник, як напише згодом видавець, поступово став «її головною справою, таємницею і радістю її днів»¹².

Якось випадає ясний день — гарна погода тепер рідкість, і Ежені приймає її як подарунок. Увечері вона збирається до Каюзака, свого улюбленого місця прощі, а поки що сідає розібратися, що було між її душею і Богом за минулий тиждень¹³. Ділитися тим, що на серці, їй легко й солодко, і це знімає з душі смуток¹³: «Коли вода тече, вона забирає з собою піну й очищається дорогою. Моя дорога — це Бог або друг, але передусім Бог»¹¹.

Улітку 1839 року Моріс помер¹⁰. Настає осінь. Два гранати вона хоче послати другові Моріса — з того самого дерева, яке брат обкопував за кілька днів до смерті¹³: «Це було останнє, що він зробив на землі»¹¹. Шостого жовтня, у недільний полудень, їй згадується, як рівно рік тому цієї години вона в Парижі була в його обіймах і вразилася, як він схуд і як кашляє. А тепер вона в Лантені — дощ, самотність і спогади, від яких боляче¹³. Через три місяці після смерті Моріса, 19 жовтня, Ежені записує: «Сьогодні три місяці від тієї смерті, від тієї розлуки. О, скорботна дата, яку я все ж хочу записувати щоразу, як вона повертатиметься»¹¹. І зізнається: «Я вже збиралася покинути: надто гірко було звертатися до нього в могилу»¹¹. Але продовжувати зошити її просила людина, яку вона називає «живим братом», — йому було радісно її чути, і вона писала далі¹³: «Я писатиму для вас, як писала для нього»¹¹.

Її щоденник — лист до того, хто слухає, і передусім до Бога. Тому його не треба кидати, коли тяжко: Тому, Хто слухає, можна розповісти й про втрату.

Повернутися до того самого дня

Варсонофій Оптинський був полковником, а в сорок шість років залишив службу й пішов до православної Оптиної пустині, де став одним з її останніх великих старців. Його секретар, молодий послушник Микола Бєляєв, майбутній преподобний Никон Оптинський, вів щоденник, і сцену нижче ми знаємо з нього¹⁴.

У вересні 1909 року — Никон уже не пам'ятав точно, шістнадцятого чи сімнадцятого, — старець прочитав йому трохи зі свого щоденника¹⁵ і розповів, як колись його перечитував: «Я писав тоді щодня й перечитував свій щоденник так: настає, скажімо, 20 серпня чи інше число, і я беру всі свої щоденники й читаю, що думав, і відчував, і робив цього самого числа й місяця в інші роки. Це велика справа — отак стежити…»¹⁶

Того ж дня Никонові трапилася тоненька книжечка, видана єпископом Михеєм, а в ній — слова Іоанна Кронштадтського: той намагався щодня щось записувати¹⁵ — «для того, щоб, перечитуючи свої щоденники, я міг бачити, чи йду я вперед, чи йду назад»¹⁶. 21 вересня Никон зайшов по благословення останнім, покаявся в деяких своїх недоглядах і розповів старцеві про цей збіг¹⁵. «Отже, до моїх слів о. Іоанн приклав Царську печатку. Так, це велика справа!»¹⁶ — відповів Варсонофій. Никонові здалося, що він зачепив старця за живе: той підвівся, відпустив брата Никиту й залишився з Никоном сам на сам¹⁵. «Так, — сказав Батюшка, — мені хотілося провести цей день з вами»¹⁶. Вони проговорили з дев'ятої вечора майже до півночі¹⁵. Старець говорив про те, що за всім нашим життям стоїть таємничий задум: усе в ньому дивовижно влаштовано, а ми цього не бачимо¹⁵. «Я навіть думаю, — казав Батюшка, — що ми через те так недбало живемо й грішимо, що не розуміємо внутрішнього сенсу подій нашого життя»¹⁶.

Запис оживає, коли до нього повертаються. Про матір Ісуса євангеліст каже: «Марія ж зберігала всі ці слова у своєму серці та роздумувала над ними» (Лк 2:19)¹⁷. Щоденник теж допомагає зберігати й обдумувати пережите, а записи за той самий день минулих років показують, що змінилося і що лишилося як було.

Правда замість гарних слів

Василь Харитонов, син саратовського селянина, закінчив Казанську духовну академію й був інспектором семінарії у Вологді, а 1901 року все залишив і поїхав на Афон. Там, у Карулі — місці особливо суворого пустельницького життя, — він став ієросхимонахом Феодосієм, одним із найвідоміших духівників російського Афону¹⁸.

Улітку 1937 року, від свята пророка Іллі, він знову береться за молитовний труд. Його правило — щодня десять тисяч разів повторювати Ісусову молитву¹⁹. Це чернечий подвиг, а не взірець для нас; взірець — чесність, з якою він веде свій «молитовний щоденник». Він нічого не прикрашає: «Під час молитви ум іноді розсіювався і навіть на хвилину втрачав пильність, але знову зосереджувався на словах молитви»²⁰.

Записує він і неприємне. 5 серпня, у річницю свого постригу в схиму, після вечірні, перед вечерею, вони з товаришем читали «Добротолюбіє» — збірку чернечих повчань про молитву: від найближчого свята Феодосій мав почати «художню» молитву, особливий прийом, описаний давніми отцями, і вони взяли відповідне повчання²¹. Феодосій щось зауважив під час читання, і товариш дорікнув йому спершу підозріливістю, а потім і частою запальністю та нетерплячістю — і сказав, що саме через це молитва йому й не дається²¹. «Я цілком приймав його докір і пораду»²². Але непомильним наставником Феодосій товариша не вважав: той і сам був новачком в умній молитві — внутрішній молитві розуму й серця — і знав її більше з книжок²¹. Висновок того вечора: «Отже, я залишив „художню“ молитву, як невчасну для мене, а став продовжувати, як і раніше, просту з упованням на милість Божу»²².

Щоденника він не ховав: якось після обіду, за чаєм, вони з товаришем прочитали його записи за три останні дні, і той зауважив, що старець неправильно дихає під час молитви²³. «З цим я погодився»²⁴.

Останній запис — 19 вересня: «Після хвороби переживаю розсіяність і охолодження до молитви. І не розберу, чи від немочі хвороби, чи від лінощів»²⁵. Причини він так і не з'ясував, але висновок зробив: так чи так треба впокоритися перед Богом і ревно просити Його допомоги²⁶. Наступного дня він зліг і вже не міг писати, а 2 жовтня помер²⁶. Остання сторінка — не про високі стани, а про холод, розгубленість і прохання про допомогу. Цінна в щоденнику не краса, а правда, і такий запис можна показати близькій людині.

Як вести молитовний щоденник

З цих історій складається проста практика. Запис може бути зовсім коротким:

14 березня. Прийшов із тривогою за маму: у п'ятницю аналізи. Просив, щоб їй не було страшно і щоб я був поруч. Помітив, що весь день злюся на брата, — сказав про це Богові.

Потім, за тиждень: обійшлося. З братом поговорили.

Запитання цих п'ятьох людей можна брати по одному — те, що пасує сьогодні:

• про що я сьогодні говорив з Богом — не що зробив, а що було на серці (Мартін);
• яке прохання я записав раніше і що з ним сталося (Мюллер);
• що сьогодні важко і що тішить (Ежені);
• що було зі мною цього самого дня рік тому (Варсонофій);
• де я був розсіяний, нетерплячий чи неправий (Феодосій).

Перечитувати можна раз на тиждень, наприкінці року або в пам'ятні дати. Якщо сил немає, вистачить одного рядка про головне. А якщо не знаєте, з чого почати, зазирніть у статті про те, як молитися своїми словами і про що молитися.

Папір чи застосунок

У зошиті пишеш повільніше, без екрана й сповіщень, і його приємно тримати в руках. Але в ньому важко знайти запис трирічної давності, його легко загубити, і його може прочитати чужа людина. Телефон завжди з собою: у ньому можна шукати записи за словами, записувати голос і захистити щоденник кодом. Вибирайте те, до чого ви справді повертатиметеся.

Щоденник у Lampada

Якщо вам ближчий телефон, спробуйте Lampada. Там кожна молитва і є записом у щоденнику: тема, навідні запитання до неї, ваші відповіді й наприкінці висновок одним реченням. Запитання допомагають почати з того, що зараз на серці, а не зі звіту про справи.

У кожної молитви зберігаються дата, тема, відповіді й висновок. Пошук знаходить слова в темі, відповідях, висновку й розшифровці голосового запису. Так можна знайти молитви, де згадано людину, і побачити, як довго ви за неї молилися і що змінилося, — майже як у списку Мюллера. Дописати щось до старого запису не можна — продовженням стає нова молитва про те саме.

Коли важко дібрати слова, відповідати можна голосом; розшифрувати запис у текст можна натисканням кнопки — для цього запис іде на сервер. Старі молитви можна перечитувати в стрічці з датами, а голосові відповіді — переслуховувати. Щоб, як Варсонофій, повернутися до того самого дня минулого року, треба погортати стрічку: нагадувань «рік тому» немає. Щоденник зберігається лише на телефоні, вхід можна закрити PIN-кодом або біометрією, а окремою молитвою — поділитися текстом із тим, кому довіряєте.

Мюллер поставив дату під вісьмома проханнями, не знаючи, чим усе скінчиться. Заради таких хвилин і варто вести щоденник: щоб одного дня повернутися до старого запису й побачити, що було далі.

Часті запитання

Що писати в молитовному щоденнику?

Дату, прохання, подяку або те, що зараз на серці. Пізніше, коли перечитуватимете, — що сталося.

Чи треба писати щодня?

Не обов'язково. Варсонофій Оптинський згадував: «Я писав тоді щодня»¹⁶, — але якщо щоденний запис перетворюється на повинність, вистачить одного чесного рядка, коли є що сказати. Важливіше перечитувати: раз на тиждень, наприкінці року, в пам'ятні дати.

Що краще для молитовного щоденника: папір чи застосунок?

Те, до чого ви повертатиметеся. У зошиті пишеш повільніше й без екрана; у застосунку легше шукати старі записи, відповідати голосом і закрити щоденник від чужих очей.