Тиша й слухання: як молитися без слів і перевіряти почуте

Молодого священника невдовзі після висвячення послали служити в будинок для літніх людей. Після першої ж служби до нього підійшла бабуся, якій виповнився сто один рік, і попросила поради¹: «Я вже багато-багато років постійно повторюю Ісусову молитву і ніколи не відчула Божої присутності»². Він охоче відповів: «Знайдіть людину, досвідчену в молитві, і вона вам усе скаже»². Та знавців бабуся вже наслухалася: усе своє довге життя вона розпитувала тих, хто щось тямить, — і марно¹. «Побачивши вас, я подумала: він, мабуть, нічого не знає, тож, може, ненароком щось бовкне — вибачте на слові, — що мені на користь піде»². Священник згадав Валаамову ослицю: якщо вже заговорила ослиця, то спробує щось сказати і він¹.

І він сказав їй: «Як ви думаєте: коли Бог може встигнути щось вам сказати чи виявити Свою присутність, якщо ви весь час говорите?»² Порада була дивна: зранку прибрати в кімнаті, засвітити лампаду й сісти так, щоб бачити ікони, розчинене по-літньому вікно й світлини дорогих людей¹. А тоді взяти спиці й вовну: «в’яжіть мовчки перед Божим лицем, і не смійте жодної молитви казати, сидіть спокійно й в’яжіть»². Бабуся подивилася на нього, як він згадує, «більше з недовірою, ніж із надією»² — і пішла.

Тим священником був майбутній митрополит Антоній Сурозький — лікар, а згодом багато років єпископ у Лондоні³. Цю історію він сам розповідає в одній зі своїх книжок, у розділі про молитву. А чим усе скінчилося, ми дізнаємося трохи згодом.

Молитва — це не лише слова. Можна побути з Богом у тиші: прочитати кілька віршів Святого Письма, сказати Йому про своє й замовкнути. «Чути Бога» в такій тиші найчастіше означає не почути голос, а помітити, що Він поруч, згадати слово Письма, побачити правду про себе. Усе, що здається сказаним «від Бога», християни перевіряють Письмом, людьми, яким довіряють, і часом. А якщо в тиші нічого не відбувається, це не поразка.

Голос, що сказав уже написане

Англія, 1640-ві роки. Джордж Фокс, колишній учень шевця, у дев’ятнадцять років пішов з дому шукати Бога⁴. Просидіти з Біблією в дуплі дерева аж до ночі було для нього звичною справою — так само, як пости й довгі самотні мандри⁵. Ні священники, ні проповідники відокремлених громад, ні люди, яких мали за найдосвідченіших, не могли сказати нічого, що відповідало б його стану, — і він відійшов від усіх⁵. Коли ж сподіватися на людей уже не було чого, він почув голос: «Є Один — Сам Христос Ісус, — Хто може промовити до того, що в тебе на душі»⁶. «І коли я почув це, моє серце аж підскочило від радості»⁶.

Згодом, коли Фокс уже проповідував, він одного ранку сидів біля вогню. На нього насунула важка хмара спокуси⁷, і стосувалася вона самого існування Творця: «Мені навіювалося: „Усе відбувається від природи“; і стихії та зорі насунулися на мене, так що я був ніби весь оповитий цією хмарою»⁸. Зовні нічого не було видно: він не озивався, і в домі ніхто ні про що не здогадався⁷. «І поки я й далі спокійно сидів, не зважаючи на цю спокусу, у мені постали жива надія та істинний голос, який сказав: „Є живий Бог, що створив усе“»⁸. І вмить, пише він, «хмара й спокуса зникли, і життя піднялося понад усім цим; моє серце звеселилося, і я прославив живого Бога»⁸.

Зверніть увагу, що саме прийшло до нього в тиші. Не таємне одкровення, а перший рядок Біблії і суть Євангелія.

Проте сам Фокс, один із засновників квакерства, ставив внутрішнє світло вище за Писання. Якось у неділю він ішов із друзями на зібрання до Ноттінгема і з вершини пагорба побачив величезну дзвіницю міського храму — і, за його словами, Господь звелів йому піти й викрити цього «великого ідола» і тих, хто йому вклоняється. Залишивши друзів на зібранні, Фокс пішов туди⁹. Проповідник тлумачив слова апостола Петра про світильник, що світить у темному місці⁹: цей світильник, казав він, — Святе Письмо, і ним треба перевіряти всяке вчення. Сила Господня так охопила Фокса, що він не стримався й закричав⁹: «О ні, це не Писання!»¹⁰ Випробовувати, пояснив він, треба Святим Духом, через Якого святі Божі люди й дали Писання⁹. Тут його схопили вартові й кинули в «мерзенну, смердючу в’язницю»¹⁰ — першу в його житті⁴. З ним сперечалися тоді й сперечаються досі. Але навіть його тиша повернула до першого рядка Біблії, а не повела вбік.

Десять років «не так»

Письменник Валентин Свенціцький, згодом священник, 1915 року видав книжку про свою подорож до пустельників Кавказьких гір — «Граждане неба» (українською — «Громадяни неба»)¹¹. Один з її епізодів — вечір на галявині, де Свенціцький допізна засидівся з отцем Никифором¹². Був із ними й супутник Свенціцького, отець Іван: цей молодий пустельник із Брамбських гір зустрів його біля монастирської гостиниці¹³. «Довкола чорною стіною стояв ліс. Гострі верхівки вимальовувалися на світлому, зоряному небі. По всій галявині, наче воскові свічки, спалахували й гасли світлячки, що літали»¹⁴. Десь віддалік кричав пугач¹². Самого Никифора Свенціцький описує так: «Білу бороду вітер відносив убік, і весь він здавався казковим лісовим дідусем»¹⁴. Колись він був прикажчиком у галантерейній крамниці, потім сам став господарем і жив заможно, але, за його словами, погано. Він рано втратив дружину; він позбувся грошей, довго жив на Новому Афоні й нарешті оселився самітником¹².

А там, за його словами, мало не втратив розум. Тут він надовго замовк і перевів погляд у темряву¹². Свенціцький запитав, як же це сталося, але Никифор мовчав, і за нього тихо відповів отець Іван: «Не так молився…»¹² Нарешті заговорив і сам Никифор: «Не так молився. Десять років прожив — і все не так»¹⁴. Йому ввижався на небі Христос, і він схилявся перед цим образом, а згодом зрозумів, що кланявся демонові. Щойно розум утомлювався дивитися, демон відкривав нову картину — ціле військо ангелів, — і цікавість тягла дивитися ще¹². Його застерігали: «Братія вказувала мені — не треба так молитися. Слова ці, мов спис, серце вражали, розізлюся — піду. І знову молюся по-своєму»¹⁴. Скінчилося тим, що він сказав одному ченцеві: «Сьогодні чи завтра я з глузду з’їду»¹⁴. Той заперечив: «Та що ти, отче, ні з чого цього не видно»¹⁴. «Не видно, бо це таїнство. А мені самому видно»¹⁴, — відповів Никифор.

Боротися сил уже не було. Уночі він устав читати акафіст¹² — хвалебний молитовний спів — і раптом відчув, «як сама благодать входить у мене. Читати не можу. Стою нерухомо»¹⁴. «І така тиша й мир, що передати не можу. І чую: „шукай у серці!“ Тут я все зрозумів»¹⁴.

У тиші говорить не лише Бог. Говорять наша уява, бажання й страхи. Сам Никифор вважав свої видіння ділом демона — це його пояснення, а не діагноз. Бога він шукав у картинах перед очима, а мир знайшов, коли в тиші почув: шукай у серці. І біда його була не в тому, що він помилявся: помиляються всі. Біда в тому, що десять років він не давав себе виправити.

Як перевірити, що «від Бога»

Апостол Іван пише: «Любі, не вірте кожному духові, але перевіряйте духів, чи вони від Бога, тому що у світі з’явилося багато лжепророків» (1 Ів 4:1)¹⁵. Обидві історії підказують, як це робити. Перша перевірка — Святе Письмо. Те, що почув Фокс, збігається з першим рядком Біблії. Якщо «голос» суперечить Євангелію, він не від Бога. Друга — люди поруч. Никифора виправляли брати, і слухати треба було їх.

Третя перевірка — час. Англійський баптистський пастор Фредерік Маєр, друг проповідника Дуайта Муді¹⁶, писав у книжці «The Secret of Guidance»: «Божі спонукання всередині і Його слово ззовні завжди підтверджуються Його Провидінням довкола, і нам слід спокійно чекати, доки ці троє не зійдуться в одній точці»¹⁷. А порада на кожен день у нього зовсім коротка: «Якщо не знаєте, що маєте робити, стійте на місці, доки не дізнаєтеся»¹⁷. Про себе він пише: «після місяців чекання й молитви я цілком певен проводу мого Небесного Отця»¹⁷.

Варто насторожитися, якщо «голос» квапить, лестить, лякає, вимагає приховувати його від усіх або сперечається з Письмом. А якщо нав’язливі голоси чи образи не відпускають, звернутися до лікаря зовсім не соромно.

Споглядальна, центрувальна, дихальна

Через тиждень Антоній знову служив у тому домі й, як сам зізнається, озирався з надією, що бабусі немає, бо інакше йому від неї перепаде¹. Вона прийшла: «Отче Антонію, а знаєте — виходить!»² Зробила все, як він звелів: «Сіла мовчки в’язати, довкола було тихо; потім я стала чути дзенькіт спиць, і цей звук ніби поглибив відчуття мовчання довкола мене»². Згодом вона відчула, що мовчання — «не просто відсутність шуму, а що в ньому є щось інше, що в самому осерді цього мовчання якась присутність»². І зрозуміла: «можу молитися словами чи не молитися — однаково: я з Ним. Він на мене дивиться, я дивлюся на Нього, і так добре нам разом»².

Антоній зауважив: «Тут її досвід збігся з досвідом того простого селянина з французького сільця»². Священник того сільця часто бачив, що в храмі «сидить старий, — сидить, дивиться перед собою і мовчить»². «Губами не ворушиш, пальці твої не перебирають чотки: чим ти зайнятий?»² — запитав священник. Старий відповів: «Я на Нього дивлюся, Він дивиться на мене, і ми такі щасливі одне з одним»².

Це і є споглядальна молитва: не думки про Бога, а просте перебування перед Ним. Утім, Антоній одразу застерігав: постійно так жити ми не можемо, і молитви словами потрібні, бо самі до такого мовчання одразу не доходимо¹.

Центрувальна молитва (centering prayer) — метод, який у 1970-х роках запропонували американські ченці-трапісти¹⁸. Його корінь — англійська книжка XIV століття «The Cloud of Unknowing» невідомого автора — настанова учневі про молитву в тиші¹⁹. Він радить вибрати коротке слово, наприклад «Бог», і берегти його в серці²⁰. «Хай це слово буде тобі щитом і списом»²¹: ним відбивають кожну думку, що відволікає²⁰.

Дихальна молитва (breath prayer) — коротка молитва в ритмі дихання. У православній традиції з диханням іноді поєднують Ісусову молитву. Герой книжки «Откровенные рассказы странника духовному своему отцу» — анонімних оповідей російського мандрівника, вперше виданих у Казані 1884 року²², — почув на літургії слова апостола «Безперестанно моліться» і став думати, як же це можливо, якщо людині треба ще й заробляти на життя²³. Нарешті він знайшов старця, який розбирав із ним «Добротолюбіє» й пояснював, як поєднувати Ісусову молитву з диханням²³. Але дихання — не ключ, яким відмикають Бога. Афонський пустельник у бесіді, яку записав митрополит Ієрофей (Влахос), допускає дихальні прийоми як допомогу увазі, але застерігає: без нагляду старця вони заборонені й потребують його особливого благословення²⁴. Згадайте бабусю: Ісусову молитву вона повторювала роками, а Бога відчула, коли замовкла.

Від світської медитації все це відрізняється метою. Завдання не спорожнити голову й не розслабитися, хоча спокій може прийти. Ми мовчимо перед Кимось.

Як спробувати сьогодні

Почніть, як бабуся: приберіть зайве, відкладіть телефон, сядьте там, де спокійно. Прочитайте кілька віршів Святого Письма — про повільне читання докладно в статті про lectio divina, а про те, як перетворювати вірші на свою молитву, — у статті про молитву зі Святим Письмом. Скажіть Богові своїми словами, з чим прийшли. Потім замовкніть, нічого не вимагаючи: ні почуттів, ні відповіді. Коли лізуть думки, повертайте увагу до Бога коротким словом або Ісусовою молитвою, а дихання залиште спокійним, без вправ. Закінчіть словами — подякою, проханням, «Отче наш». Часу — скільки є.

Якщо в тиші прийшла думка, яка здається «від Бога», не поспішайте. Звірте її з Письмом, розкажіть тому, кому довіряєте, зачекайте.

Тиша в Lampada

У Lampada можна вибрати час молитви — 5, 15 чи 30 хвилин, годину — або молитися без таймера й поспіху. Час можна додати чи зменшити, а коли він мине, можна продовжити. Тему називати не обов’язково: є вільна молитва без конкретної теми. Молитва починається в тиші; тиха музика звучить, лише якщо ви її ввімкнете.

Навідні запитання — лише підказки: їх можна пропускати або говорити про своє, а можна не відповідати зовсім і просто побути з Богом. З вашого дозволу застосунок добере вірші за змістом теми. Підсумок в один-два рядки писати не обов’язково, а молитва без слів однаково залишиться в щоденнику.

Скажемо чесно: режиму тиші, центрувальної чи дихальної молитви в Lampada немає. Запитання й добір віршів робить ШІ. Це підказки, а не голос Бога і не духовне керівництво. Перевірити «почуте» застосунок не може — для цього є Святе Письмо й живі люди. Lampada дає місце й час, де можна замовкнути. Слухає людина.

Порада Антонія починалася з того, щоб засвітити лампаду й сісти. Решту зробила тиша. У псалмі Бог каже: «Вгамуйтеся й пізнайте, що Я – Бог; Я буду звеличений серед народів, звеличений на землі» (Пс 45:11)²⁵.

Часті запитання

Як «почути» Бога?

Найчастіше не як голос, а як присутність, слово Святого Письма чи правду про себе. Усе, що здається «від Бога», перевіряють Письмом, людьми й часом: «не вірте кожному духові, але перевіряйте духів, чи вони від Бога» (1 Ів 4:1)²⁶.

Що таке центрувальна й дихальна молитва?

Центрувальна — мовчання з одним коротким «священним словом», до якого повертаються, коли відволікаються; у нинішньому вигляді її запропонували в 1970-х роках американські ченці-трапісти, спираючись на середньовічну книжку «The Cloud of Unknowing»¹⁸. Дихальна — коротка молитва в ритмі дихання: так, наприклад, із диханням поєднують Ісусову молитву²³.

Що робити, якщо в тиші нічого не відбувається?

Брак особливих почуттів не робить молитву невдалою. Можна завершити її словами й повернутися до звичних справ: навіть митрополит Антоній Сурозький застерігав, що постійно жити мовчазною молитвою ми не можемо і молитви словами нам потрібні¹.