Як не відволікатися під час молитви: що робити, коли думки тікають

Авіла, монастир Втілення. Черниця проводить на молитві годину, яку сама собі призначила, і весь цей час чекає — не Бога, а бою годинника. Через багато років вона зізнається: «Дуже часто — і так кілька років — я більше думала про те, щоб швидше минула година, яку я сама собі призначила, і дослухалася, коли проб’є годинник, ніж про інші добрі речі»¹. І ще: «Не раз я охочіше взялася б за будь-яку тяжку покуту, ніж зосередилася б на молитві»¹.

Це Тереза Авільська. Згодом вона оновить кармелітський орден, напише книжки, які читають і досі, а майже через чотири століття стане однією з перших жінок, яких Католицька церква назве Учителями Церкви².

Якщо ви відволікаєтеся під час молитви, ви в доброму товаристві. Розсіяність буває в усіх, навіть у святих, і вона не означає, що молитва не вдалася. Не картайте себе за кожне відволікання: помітили — спокійно поверніться до слів молитви. Допомагають коротке «Господи, допоможи», знайомі слова псалма чи Євангелія і менше слів. Справа, що раптом спала на думку, зачекає. А якщо хилить на сон, спершу відпочиньте. Ось як до цього дійшли четверо дуже різних людей.

Роками — з книжкою

У «Книзі життя» Тереза пише про свою слабкість без прикрас. Щойно вона входила до молитовні, на неї находив смуток, і доводилося кликати на допомогу всю мужність, — а мужності, кажуть, їй було не позичати, тільки витрачала вона її, за власним визнанням, погано. Зрештою на допомогу приходив Господь³. І ось що вона помітила: «А після того як я себе так переборювала, я знаходила більше спокою й утіхи, ніж іноді тоді, коли мені хотілося молитися»¹.

Вісімнадцять років тривала велика сухість: роздумувати на молитві в неї не виходило. І всі ці роки вона не наважувалася почати молитву без книжки, хіба що відразу після причастя³: «так боялася моя душа лишитися на молитві без неї, наче мала битися з цілим натовпом»¹. Книжка «була ніби супутником або щитом»¹, за яким вона ховалася від ударів незліченних думок³. Варто було лишитися без книжки, як думки розліталися, а душа втрачала будь-який лад; книжка ж допомагала потроху зібрати їх і лагідно, майже вмовляннями, повести душу за собою³, і часто, щойно вона розгортала її³, — «більше нічого не було потрібно: іноді я читала мало, іноді багато — залежно від милості, яку виявляв мені Господь»¹.

Розсіяність для Терези — не вирок, а труднощі, з якими вона прожила роки. І спертися на чужі слова було для неї не соромно, а рятівно.

Та сама година й та сама слабкість є в Євангелії. У Гетсиманському саду Ісус повертається до учнів і бачить, що вони заснули. «Ви не могли навіть однієї години пильнувати зі Мною?» — питає Він Петра. І відразу: «Пильнуйте та моліться, щоб вам не впасти в спокусу. Бо дух бадьорий, а тіло немічне» (Мт 26:40–41)⁴. Він бачить їхню слабкість і все ж кличе пильнувати й молитися.

«Боже, допоможи!»

Едвард П’юзі понад п’ятдесят років був професором івриту в Оксфорді й одним із провідників Оксфордського руху в Англіканській церкві⁵. Але в його «Духовних листах» говорить не вчений, а духівник. У лютому 1847 року він відповідає жінці, яку духовно провадив; серед іншого вона скаржиться, що на молитві відволікається. П’юзі спершу припускає найпростіше: «Сподіваюся, що розсіяність, про яку ви пишете, була радше від сонливості»⁶. І наполягає, щоб вона вже тепер, до Великого посту, як слід відпочила⁷. А про непрохані самолюбні думки, які промайнули в неї в найневідповіднішу хвилину, він пише: завадити їм вона могла не більше, ніж кульгавий — змусити себе йти⁷.

В іншому листі 1847 року П’юзі пояснює, що робити тієї миті, коли помітили, що думки кудись утекли. Не треба повторювати собі «я мушу зосередитися» і не треба окремо каятися, а потім іще просити про допомогу: така подвійна дія сама відволікає. Краще одне миттєве просте прохання — «Боже, допоможи!» — і відразу знову зануритися в молитву⁷. І додає: «Мимовільна розсіяність — неміч, а не гріх»⁶.

Інші його поради такі ж життєві. Навіть добрі думки можуть прийти невчасно: тоді їм можна звеліти зачекати або доручити їх Ангелові-охоронцеві⁷. А коли кваплять діти — помолитися за них⁷. «Дбайте не про те, щоб молитов було багато, а про те, щоб багато молитися»⁶.

Його «Боже, допоможи!» перегукується з рядком псалма: «Зроби моє серце цілісним, щоб я боявся імені Твого» (Пс 85:11)⁸. Це молитва того, чиє серце розривається між десятьма справами.

Темна келія не обов’язкова

Анна Себрякова, майбутня ігуменя Арсенія, донька поміщика з донських земель, у сімнадцять років пішла до Усть-Медведицького монастиря на Дону й понад сорок років була його ігуменею. 2016 року Церква зарахувала ігуменю Арсенію до місцевошанованих святих⁹. 1871 року в листі до Петра Брянчанінова, брата святителя Ігнатія¹⁰, вона робить зізнання, несподіване для ігумені: «я уникаю говорити про молитву, бо сама її не маю»¹¹. І все ж відповідає, застерігши: «викладу свої поняття для того, щоб ви їх виправили»¹¹.

На правилі — так називають звичайні щоденні молитви — головне для неї Ісусова молитва. Коли ж ум зовсім розбрідається, ідуть у хід канони Богородиці та святим¹² — церковні молитовні піснеспіви. Але читає вона їх, за її словами, «для того, щоб спрямувати увагу до молитви, а не для того, щоб від молитви звернути її до читання»¹¹. Вона зізнається і в іншому: молитва ще надто залежить від почуттів і зовнішніх вражень. «Якби в нашій молитві було менше чуттєвості, то все поповнювало б її, а так іноді заважають їй і канони, і богослужіння»¹¹, — і тоді «потрібні нам для зібраності темні келії, як моя, що в саду, яку я називаю своєю „неміччю“»¹¹. «Але все це тимчасові підпори, мені ж ніщо так не допомагає, як саме життя»¹¹. Через гіркі обставини життя, пише вона, Господь лікує неміч почуттів, і в них вона пізнає і свою неміч, і Його самого¹², «тож і молитви я вчуся самим життям»¹¹.

Влітку того самого року Петро чекав від неї відповіді на нові запитання, а вона бідкалася: «щось я дуже розсіялася й заметушилася»¹¹. Вільної години для відповіді все не знаходилося, і вона так через це журилася¹², що якось уночі, пише вона, «бачу уві сні, ніби приїхали ви, і я скаржуся вам на своє розпорошене життя»¹¹. А питав він якраз про те, чим займати ум, «коли помислам дано свободу затягувати в безодню»¹¹. Вона відповіла чесно: «тому-то вони й затягують, що немає сил, немає здатності тримати їх»¹¹. І тоді опора не у власних силах: «Не в умі, не в пам’яті, не увагою, а глибоко в душі оживає свідомість, що є Той, Хто спасає»¹¹.

Опори допомагають, але чекати ідеальної тиші не треба: навіть в ігумені з темною келією в саду життя було метушливим.

Брат її адресата, святитель Ігнатій (Брянчанінов), у листі «Про увагу в молитві» називає загальне правило: «замикати ум у слова молитви»¹³. Початківцям він радить молитися «потроху, але часто»¹³. І ще: «Коли ти на самоті, молися трохи вголос, щоб чути самого себе: це сприяє увазі»¹³. «Якщо під час молитви не маєш належної уваги, то цим не бентежся»¹³: увагу Бог дасть свого часу тому, хто не покидає молитви й примушує себе до уваги¹⁴.

Кухня брата Лаврентія

Ніколя Ерман виріс у Лотарингії в роки Тридцятилітньої війни, через бідність пішов у солдати й після поранення на все життя залишився кульгавим¹⁵. У вісімнадцять років, узимку, він побачив голе, без листя дерево і подумав, що незабаром на ньому знову з’явиться листя, потім квіти й плоди. Тієї миті йому відкрилися Боже Провидіння і сила, і це відчуття вже ніколи його не полишало¹⁶. Потім він служив лакеєм у скарбника Ф’юбера і, як сам згадував, був незграбою, в якого все падало з рук¹⁶. До монастиря він просився з думкою, що там йому добре перепаде за незграбність і промахи, — але Бог, за його словами, ошукав його сподівання: нічого, крім радості, він там не знайшов¹⁶.

Так у паризькому монастирі босих кармелітів він став братом Лаврентієм. На кухні, якої він від природи терпіти не міг, він пропрацював п’ятнадцять років — і все там давалося йому легко, бо він привчив себе робити кожну справу з любові до Бога і щоразу просити в Нього благодаті¹⁷. Якось кульгавого й зовсім не ділового брата послали до Бургундії закупити для монастиря вина; баржею він міг пересуватися, лише перекочуючись через бочки. Він сказав Богові, що це Його справа, — і згодом побачив, що все владналося якнайкраще¹⁷. Розмови з ним записав абат Жозеф де Бофор, і після смерті Лаврентія вони вийшли разом із листами книжкою «Практика присутності Божої»¹⁵.

Перед роботою він обмірковував, що й коли треба зробити, а беручись до справи, просив у Бога благодаті перебувати в Його присутності¹⁸. Закінчивши, перевіряв себе: якщо все йшло добре, дякував Богові, якщо ні — просив прощення й, не падаючи духом, повертався до Нього, наче й не відходив¹⁸. Стояти на колінах перед Святими Дарами чи поратися серед кухонного гамору, коли тебе водночас кличуть кілька людей, — для нього, за його словами, різниці не було: і там, і там він був із Богом в однаковому спокої¹⁸.

Але такий спокій прийшов до нього не відразу. Перші роки він нерідко проводив увесь час молитви в боротьбі: проганяв від себе сторонні думки — і знову в них грузнув¹⁷. Тож коли хтось поскаржився йому в листі на такі думки, Лаврентій почав із розради: з цим мучиться далеко не лише його адресат¹⁹. Багатослів’я на молитві він не радить: саме воно часто й відводить ум убік¹⁹. Він пропонує стояти перед Богом, визнаючи, що потребуєте Його допомоги, навіть коли нема що сказати¹⁹. Ум, що відійшов, він радить повертати волею, але спокійно, бо хвилювання через розсіяність лише заважає зібратися¹⁹. Є й іще один спосіб: щоб на молитві ум легше збирався, його не варто відпускати далеко й решту часу. Хто звик часто думати про Бога впродовж дня, тому легше втримати чи повернути ум на молитві¹⁹.

У Лаврентія увага на молитві складається з усього дня.

Як спробувати сьогодні

Почніть з малого й моліться частіше, а не довше. Якщо хилить на сон, спершу відпочиньте, а не дорікайте собі. Візьміть опору: псалом, розділ Євангелія, знайому молитву — і читайте повільно, можна вголос; докладніше про це — у статтях про lectio divina і про молитву зі Святим Письмом. Помітили, що думки втекли, — «Господи, допоможи» і назад, не рахуючи, котрий це раз. Згадалася справа — хай зачекає: запишіть її на папері й поверніться. Спала на думку людина — помоліться за неї. Якщо важко дібрати слова, почніть із того, що зараз на серці: своїми словами, про щось одне. І кажіть менше.

Що допомагає саме вам, доведеться перевірити. Святитель Ігнатій радив на самоті молитися вголос, а П’юзі — повторювати «Отче наш» і Символ віри подумки: так менше відволікаєшся — не заважає навіть власний голос⁷. І не судіть молитву за тим, скільки разів ви відволіклися.

Тема перед очима

У Lampada молитва починається з мети: одним реченням ви пишете, про що хочете говорити з Богом, і це речення лишається на екрані всю молитву. Коли думки тікають, є до чого повернутися. Тривалість — 5, 15, 30 хвилин, година або без таймера, а кнопками її можна зменшити хоч до однієї хвилини: краще коротко, але частіше. Стежити за годинником, як Тереза, не треба — коли час мине, застосунок напише: «Час закінчився. Можна продовжити».

Навідні запитання про вашу тему теж повертають до неї. Їх можна пропускати, а відповідати — текстом або голосом: сказане вголос легше втримати. З вашого дозволу Lampada добере уривок Святого Письма за змістом теми — опору, як книжка в Терези, — і його можна послухати в читанні диктора. Тиха музика — за бажанням: комусь вона приглушує сторонній шум, комусь заважає. Наприкінці можна своїми словами записати короткий підсумок — він збережеться в щоденнику. А нагадування в обрані дні та години допомагають молитися потроху, але часто.

Чого в Lampada немає: місця для відкладених думок — справу краще записати на папері чи в нотатках. Застосунок не помічає, що ви відволіклися, і не тренує уваги, не лікує сонливості й утоми, а готових молитов чи канонів у ньому немає.

А Тереза в тому самому розділі, де згадує бій годинника, пише про Боже терпіння: навіть із тими, хто далекий від Нього, Він готовий бути, щоб зробити їх добрими, — аби лише вони хоч дві години на день терпіли Його присутність, нехай їхні голови й повні тисячі клопотів і світських думок. Сама вона, за власним визнанням, молилася саме так³. Чекати, поки думки вщухнуть, не треба. Досить прийти — і повертатися.

Часті запитання

Чому я відволікаюся під час молитви?

Бо ум рухливий: брат Лаврентій писав, що наш ум дуже непосидючий¹⁹. Іноді причина простіша — утома: Едвард П’юзі в одному з листів сподівався, що розсіяність, про яку йому писали, була радше від сонливості⁷.

Чи гріх відволікатися на молитві?

Едвард П’юзі відповідав: «Мимовільна розсіяність — неміч, а не гріх»⁶. Святитель Ігнатій радив: «Якщо під час молитви не маєш належної уваги, то цим не бентежся»¹³.

Що робити, якщо засинаєш на молитві?

Спершу виспатися: П’юзі в такому разі радив як слід відпочити⁷. Від себе додамо: моліться не лежачи, а сидячи чи стоячи, можна вголос.

Чи можна молитися за книжкою?

Можна. Тереза Авільська вісімнадцять років не наважувалася почати молитву без книжки, хіба що відразу після причастя³, а ігуменя Арсенія за великої розсіяності читала канони¹².